«Відкритися до близькості — означає прийняти іншого на власній території, не відчуваючи себе захопленим чи поглинутим, і зануритися в цю людину, не втрачаючи власного буття».
В. Пацціні
Як зазначила Ірина Єрофєєва: «Близькість — це те, заради чого ми вступаємо у стосунки. Ми її шукаємо, часто відчуваючи біль і розчарування, але, переживши її, вже не погоджуємося на менше. Відсутність близькості виснажує, робить стосунки механістичними, сильно збіднює їх.
На шляху до переживання близькості можуть виникати різні перешкоди — у вигляді злиття з партнером і формування залежних стосунків, які помилково сприймаються як близькість, або ж, навпаки, через страх бути поглинутим, людина залишається ізольованою, бо не може відкрити свої межі іншому. Крім того, близькість іноді сприймається як спосіб уникнути самотності, але така мотивація є компенсаторною — у такому випадку йдеться не про справжню потребу в близькості, а про пошук способу хоч якось впоратися з власною самотністю.
На шляху до близькості я виходжу назустріч іншій людині, відкриваю себе, стикаючись із власною недосконалістю, яку можуть супроводжувати сором і страх відкидання. Це створює внутрішній конфлікт, у якому доводиться обирати між двома лихами. Часто в нашій культурі близькість зводять до звичайного статевого акту, хоча насправді вона охоплює не лише тілесний, а й духовний, інтелектуальний і емоційний виміри. »
То що ж таке близькість і з чим ми її часто плутаємо? Чому за неї доводиться платити таку високу ціну?
Самотність
Самотність — не найприємніше переживання, хоча, як на мене, в житті кожної людини бувають моменти, коли хочеться побути наодинці з собою: осмислити якісь події, помріяти, пофантазувати, спланувати щось — і це, скоріше, ознака психологічного здоров’я.
Складніше тим, хто не може витримати самотності, кому постійно потрібно бути поруч з рідними або друзями, або ж заповнювати час справами лише для того, щоб не залишатися наодинці. Ілюзію присутності можна підтримувати увімкненим телевізором, частими дзвінками, листуванням чи «залипанням» у соціальних мережах — розглядаючи фото й сторінки «віртуальних» друзів, тільки посилюючи власне відчуття самотності.
На думку філософів-екзистенціалістів, самотність — це частина нашого буття, з якою стикається кожен і яку неможливо уникнути. Ми всі самотні, адже інша людина, навіть найрідніша, не зможе повністю вас зрозуміти, прожити ваш досвід або зануритися в нього так, як це робите ви самі.
Виділяють три типи самотності:
- Внутрішньоособистісна самотність — я відрізаний від самого себе. Важко усвідомити власні потреби. Я не розумію, хто я, чого хочу тощо. Це втрата контакту із собою.
- Міжособистісна самотність — відсутність контакту з іншими людьми. Мені ні з ким поділитися своїми переживаннями, мене ніхто не розуміє. Такий вид самотності можуть переживати навіть ті, хто перебуває у стосунках, і він часто супроводжується відчуттям відчуженості.
- Екзистенційна самотність — можливо, найважчий досвід самотності. Це коли людина відчуває себе відірваною від себе, від друзів, від родини, від усього світу — ніби вона одна у всьому всесвіті.
Це досить песимістична, на перший погляд, позиція, але, незважаючи на це, близькі стосунки дають нам змогу наблизитися до іншої людини і/або дозволити їй наблизитися до нас настільки, наскільки це можливо. Таким чином, ми можемо розділити з нею й свою самотність, зменшити її гостроту, наповнивши стосунки щирістю, довірою, теплом і прийняттям.
Однак важливо розуміти: самотність нікуди не зникає, її неможливо заповнити іншою людиною, намагаючись “зашити” нею внутрішню порожнечу. Це часто веде не до близькості, а до залежних або контрзалежних стосунків, де про справжню близькість не йдеться, а внутрішній конфлікт лише загострюється.
Справжній шлях — навчитися бути в контакті зі собою і зі своїм партнером.
Недосконалість
Недосконалість — ще одна екзистенційна даність, із якою ми неминуче стикаємось у житті й змушені якось миритися. Ніхто не досконалий у цьому недосконалому світі. Часто недосконалість супроводжується почуттям сорому, яке особливо посилюється в моменти зближення з іншою людиною — коли я відкриваюся, довіряю себе іншому. А він мене бачить — бачить з усіма моїми слабкостями і сильними сторонами. Переживання сорому може блокувати можливість близькості, бо сором може бути настільки нестерпним, що сам факт того, що хтось побачить мене справжнього, здається немислимим. Але цей крайній сором, пережитий у присутності іншого, який не критикує, не оцінює і не засуджує, втрачає свою силу і має великі шанси бути «вилікуваним».
Залежність
Справжня близькість не передбачає постійного злиття з партнером, бо тоді людина втрачає себе — свої межі, цілісність, бажання, потреби. Коли немає меж, мені нічим торкнутися до іншого: я або «прилипаю», або намагаюся повністю його поглинути. У близькості ж межі гнучкі — я можу впустити іншого на свою територію, пережити тимчасове злиття, а потім — обов’язкове віддалення, повернення до себе і переосмислення цього досвіду. Це циклічний процес зближення й відходу, кожен цикл якого, в ідеалі, є усвідомленим вибором залишатися в близькості.
У випадку злиття кожне віддалення може сприйматися як розрив, а сам розрив — як «маленька смерть», з болючим відчуттям, ніби відривають частину тебе. І в цьому сенсі залишатися у довготривалих стосунках — не означає, що вибір зроблено раз і назавжди. Це не так. Ми змінюємося, змінюється партнер. І той, хто залишається в стосунках, щодня — а іноді й частіше — обирає бути з іншою людиною. Саме в цьому й полягає свобода бути в стосунках.
Контрзалежність
Протилежністю злиття, де межі розмиті, є ситуація, коли межі настільки жорсткі й нееластичні, що їх взагалі неможливо відкрити, або людина не здатна гнучко керувати фазами відкриття й закриття. Такі межі ригідні. Контрзалежна поведінка часто притаманна підліткам у момент необхідного відокремлення від батьків, коли вони ставлять під сумнів авторитети, правила й норми — підліток бунтує. Та справжнє дорослішання — це здатність робити те, що хочеш, навіть якщо цього хоче й твоя мама.
Людина з контрзалежною поведінкою може мати безліч контактів і спілкування, але все одно почувається ізольованою й самотньою. Вона часто відчуває страх близькості, який може бути переплетений із багатьма іншими переживаннями — бо кожен з нас унікальний у своїй вразливості. І саме близькість дає можливість ділити горе, смуток і страждання, а радість, щастя й любов — примножувати.
П’ять умов, необхідних для близькості
Перша умова — це, власне, бажання або намір вступити в близькі стосунки. Це мій вибір, за який я маю нести відповідальність. Іноді важко її усвідомити, й тоді легше образитися або звинуватити іншого в тому, що з якихось причин близькість не склалася.
Друга умова — це сміливість, необхідна для такого ризикованого кроку, як відкриття себе. Щоразу, наближаючись до іншого, ми ризикуємо. Ми ризикуємо бути відкинутими, ризикуємо відчути біль, адже стаємо вразливими й беззахисними. Як казав хтось: «мій бідний їжачок скинув усі голки — він зовсім ручний». І така сміливість викликає в мене глибоку повагу.
Третя умова — довіра. Це мій внутрішній намір довірити цій людині себе — з усім, що є. Іноді це здається чимось неймовірно страшним, хоча насправді — це глибоко людське, властиве майже кожному з нас через нашу недосконалу природу. Довіра — дуже крихка субстанція, особливо якщо в минулому був досвід зрадженого довір’я. Це могло статися в будь-яких стосунках: дитячо-батьківських, дружніх, романтичних. Ми часто називаємо це зрадою. Але мова не про факт, а про готовність віддати себе іншому. Звідси народжуються складні почуття: страх, сором, страх сорому, сором сорому. І тоді доводиться робити велику внутрішню роботу — наприклад, у терапії — щоб повільно, крок за кроком, у терапевтичних стосунках відновлювати цю дивовижну здатність — довіряти.
Четверта умова — повага до інакшості або визнання права іншого бути іншим. Це те, що називають прийняттям. Йдеться про те, що інша людина не зобов’язана відповідати моїм очікуванням. Так само близькість не вимагає нічого у відповідь. Особисто я вважаю, що близькість може бути навіть невзаємною. Прийняття іншого — це складний процес, і, як на мене, на 100% досяжний лише для просвітлених. Тут радше йдеться про намір, про відкритість до діалогу та здатність домовлятися в складні моменти.
П’ята умова — усвідомленість. Саме вона дозволяє відчувати власні межі й регулювати їхню проникність. Усвідомленість дає змогу вирішувати, кого і наскільки близько я допускаю. Немає потреби бути відкритим до всіх, влаштовувати «душевне стриптиз-шоу» для кожного. Варто розумно розрізняти рівні близькості й дистанції з різними людьми.
Таким чином, торкаючись теми близькості, людина неминуче стикається з екзистенційними переживаннями самотності, недосконалості, відповідальності, свободи та вибору. І саме це дає надію на те, що людина здатна творити власне життя, здійснюючи усвідомлені вибори та беручи за них відповідальність.